|
 Кожного четверга (як правило) о 19 годині у «четвертому» або VIP- залі арт — кафе «Химера», вул. Чорновола, 23, відбувається перегляд художнього відео- фільму (не плутати з літературними презентаціями, які відбуваються також у четвер, о 17 годині у «першому» залі). Ініціатори та організатори нового кіноклубу арт-редактор журналу «Карпати» Денис Овчар та його товариш, підприємець і митець Сергій Пелевець, запрошують публіку, яку цікавить нетрадиційне (інтелектуальне) кіно. Перед переглядом фільму обов’язковий «лікнеп» або експлікація (роз’яснення), на якому ініціатори розказують творчу біографію режисера і його креативні знахідки. А після перегляду відбувається ненав’язливе обговорення фільму або інших паралельних мистецтв. Вхід на перегляд вільний і без спеціальних офіційних обмежень — у вільний від основної роботи час. Я зустрівся з ініціаторами переглядів для більш широкого ознайомлення з цим проектом. В цей день для уваги публіки був продемонстрований фільм японського режисера Такеши Кітано, за мотивами оповідання Канна Шимозави. Японія 2003рік. Фестивальні нагороди — Срібний Лев, Лев публіки та Premio Open (Венеція, Італія), і Вибір народу (Торонто, Канада).
— В чому полягає ідея або під ідея цього кіноклубу?
— Перш за все це просвітницька ідея, є великий кіноматеріал, але на даний момент у нашому місті (і Україні) увагу привертають тільки комерційні стрічки, в основному американського виробництва. Це є технологічні новинки без особливої історії та коріння. Виходить так, що повз нас (Україну) проходить все світове кіномистецтво (інтелектуальне, авангардне — некомерційне). Ми намагаємося показати інший погляд — перш за все знайти його. Ми знаходимо кіноматеріал, який вже накопичено у досить великій кількості і, природно, хочеться ним поділитися. І головне, дотепер не було кола спілкування, не було з ким поговорити та обмінятися думками. Публіка, яка інколи вночі дивиться некомерційне, часто не може зрозуміти багатьох речей у фільмі — для цього необхідний певний кут зору, що ми і намагаємося донести. З іншої сторони, це все таки клуб, де кожний новий глядач — рівний іншому. Це клуб не для заробляння грошей, а для спілкування, де виникають хороші теми та ідеї, в результаті чого змінюються погляди. Скажімо, живучи в Івано-Франківську, можна відчувати пульс планети.
— Денисе, може Ти доповниш естетику цих переглядів? Скажімо, японська естетика дуже подібна до гуцульської, як Ти вважаєш?
— Гірські народи досить подібні за естетикою. Особливо не прив’язуємося до гірської естетики. Наш кіноклуб називається «кінокуб», а, як відомо, куб має шість граней. І тепер у нас пішла тема далеко-східного кіно. Ми намагаємося показати те, що ми найменше знаємо (окрім бойовиків). Перші п’ять фільмів були на теми психоделічного та ізотеричного досвіду людини, її підсвідомості, станах сновидінь та наркозу. Потім два були перехідні фільми напівфілософського складу Джима Джармуша «Зламані квіти», із шикарними акторами. Пізніше був набір коротеньких фільмів московського мультиплікатора Івана Максімова, це альтернативний, і не попсовий автор. А тепер у нас 'пішло' японське інтелектуальне кіно. Старше покоління знає, напевно, тільки «Сім самураїв» Акіро Куросави.
— Скажімо, японський ландшафт дуже подібний до карпатського. Можливо в цьому є якийсь глобальний зв’язок інформаційного поля на електронному рівні?
— Для обговорення цього, і не тільки, ми запрошуємо людей у «кінокуб». У кожного своє сприйняття. У вас такий погляд, у когось інший, але ми із задоволенням сприймаємо різні точки зору і це обговорюємо. Це непросто перегляд, подивився, відпочив, пішов додому, це маленька лабораторія для нових ідей. В майбутньому — це не тільки кіноклуб, але і медіа-клуб різних видів мистецтва, який відобразить якісь наші цінності або вектори пошуків. Відображення, які виникають у вас від японського кіно, можливо дадуть поштовх українському. З Івано-Франківська досить велика частина креаторів їде у світ і несе частину своїх ідей та поглядів, які цінні іншим культурам. Власне і одна з місій кіноклубу — формувати якусь незалежну думку. Але поки що в нас немає ніякої (сучасної) кіношколи. Є щось для галочки. А в світі малобюджетне, навіть любительське кіно досить поширене і займає достатньо нагород на різноманітних фестивалях. Є люди і у нас (в Івано-Франківську), які роблять відео-експерименти досить цікаві. В планах на майбутнє можливо це об’єднати, може стане комусь поштовхом.
— Який це за рахунком показ і чому так «тихо» і без PR це відбувається?
— По черзі це 9–10 перегляд. Ми намагаємося показати різноманітні погляди, з яких, припустимо, наступні нові думки випливають з попереднього фільму. Світ у межах клубу за ці три або чотири години продовжується чи розширюється.
— А у Вас є доступ до фестивалів незалежного кіно, наприклад, в США, який заснував Роберт Редфорд, і на якому «народились» зірки Тарантіно та Родрігеса?
— Безпосередньо на саму базу виходу немає, але є різні джерела, і через Інтернет, в тому числі. Крім цього є добрі знайомі в інших містах і столицях, які дістають нам хороші фільми. Але якщо ви хочете знімати кіно — знімайте вже, будь-якими засобами.
— Колись щось подібне проводив Олег Гнатів у кінотеатрі «Космос». Ваш кіноклуб це щось подібне за ідеологією?
— Олега ми добре знаємо, і, можливо, наші наміри художньо близькі. Ми навіть маємо декілька фільмів, які дістав для нас Гнатів. Але безпосереднього впливу на теперішню нашу ідеологію немає, у нас досить самодостатнє бачення.
— Чи можливо, як світовий футбол об’єднав Схід і Захід, Північ і Південь України, так об’єднати Україну сучасним кіномистецтвом?
— Це досить політичне завдання — інтелектуальне кіно таких завдань не ставить, хоча є напрями, де цілком можливе вирішення цієї проблематики. Скажімо, це японське кіно, яке ми дивились сьогодні, цілком однаково сприймається і на сході, і на заході України, тому що всі добрі люди апріорі є брати. Організатори часом самі не знають, яка буде реакція людей. Наприклад, під час показу фільму Бероуза «Голий сніданок», багато людей не витримали показу і вже після 15-30 хвилин показу половина залу пішли геть. Очевидно, люди просто були шоковані такою естетикою. Навіть організатор злякався — можливо я даремно це роблю. Це глибоко психологічні кризові стани видінь та відчуттів надреальності (як під наркозом).
— Як у описах Кастанеди?
— Можливо, проте Кастанеда не знімав фільмів, а кіно такого жанру досить важке для сприйняття. На третьому та четвертому фільмі було дуже мало людей, а на п’ятий показ ми поставили фільм 25-річного англійського режисера. І це був успіх — молоді люди, які можливо не читали спеціальної літератури, у легкій та доступній формі отримали лікнеп засобом кіно. Перед фільмом ми «прив’язуємося» і до інших видів мистецтв, в результаті чого потім підходять молоді люди і запитують, чи немає у нас цих книжок, або де можна їх знайти. І крім цього, ми не розраховуємо на величезну аудиторію, де приходять люди соняшник поплювати чи поп-корн поїсти. Це кіно не для відпочинку, а для роздумів, висновків, можливо, навчання і, якщо вийде, продукування ідей. На даний момент відбувається «обкатка» самої ідеї кіноклубу і остаточна формула роботи ще формується. У що це перетвориться далі — невідомо, можливо в арт-хауз, можливо в інші форми.
Ярослав Яновський,
"Анонс-контракт", 6 липня 2006 року
|
