|
 Кіно, як і музика чи література, буває двох типів. Воно може бути приємним, а може бути необхідним (іноді трапляється щасливий збіг, коли ці характеристики накладаються). Про необхідне кіно важко щось дізнатися випадково. Щоби його побачити, потрібно об’єднати бажання і зусилля багатьох людей.
Минулого вівторка у Івано-Франківському кафе «Химера» відбувся двадцять дев’ятий показ серйозного кіно, які регулярно влаштовує франківський кіноклуб. Історія кіноклубу почалася тоді, коли Денис Овчар на інтернетівському місцевому форумі, присвяченому кіно, взяв участь у обговоренні якогось фільму. Через кілька годин після віртуальної дискусії він отримав персональну відповідь від Сергія Пілявця. Незадовго вони зустрілися наживо. Виявилося, що обоє закохані у артистичне кіно, обоє знаються на ньому, обоє мають колекції з понад тисячі таких фільмів. І обоє перейняті ідеєю спільного перегляду. З квітня ідея матеріалізувалася щотижневими кіноклубами у «Химері».
Як дивитися серйозне кіно — так само важливо, як і те, що дивитися. Спільне переживання фільму відразу перетворюється на вагому життєву подію. Особисті роздуми зливаються у спільну медитацію, котра формує певне середовище, яке розвивається, додаючи чогось кожному з присутніх. Обов’язковим при цьому є спілкування. Це вже перестає бути простим споживанням. Це зовсім не подібне на те, коли шукаєш якогось доброго фільму у прокаті, а знайшовши, переглядаєш його на самоті вдома. Спільний перегляд подібний на групову терапію — безперечно відчуваєш підтримку присутніх (а існують, між іншим, серйозні кіно, які можуть бути небезпечними для перегляду без такої підтримки).
А ще артистичне кіно — це певна еволюція культури, де все пов’язане зі всім, щось із чогось проростає, щось до чогось апелює, щось когось цитує. Тому воно передбачає знання цієї еволюції і взаємозв’язків. Таке кіно безсенсовне без історії.
Тому кожне засідання кіноклубу, яке є насправді двогодинною інтенсивною роботою мозку, розпочинається добре продуманою міні-лекцією. Часто Денис Овчар і Сергій Пілявець ще й вигадують певні декорації для розповіді про фільми, які створюють відповідний настрій. Тоді кіно. Після нього — обговорення. Стільки, скільки цього потрібно глядачам. А їх збирається щораз більше. 25–40 осіб для такого клубу — це справді дуже багато. З них приблизно двадцять не пропустили жодного показу. Люди, котрі бувають в кіноклубі, стають близькими.
Хоча в «Химері» клуб знайшов ідеальний притулок — добрий екран, цілковите розуміння власників, клубна атмосфера, андерграунд на диванах, а не у якомусь брудному підвалі — вже відчулася потреба у збільшенні залу. Сергій і Денис розпочинають співпрацю з кінотеатром «Люм’єр». Незадовго сеанси єдиного показу некомерційного кіно відбуватимуться і у «Люм’єрі». Ще вони планують оживити архіви обласного кінопрокату, демонструючи копії старих кіношедеврів, передовсім українських.
Певною проблемою є питання прокатної етики. Хоча це скоріше проблема законодавства. Очевидно, що вибираючи серйозне кіно, неможливо обійтися без того, що називається піратством. Бо такі фільми можна віднайти лише в Інтернеті. Ліцензійних копій в Україні попросту не існує. Але етична коректність кіноклубу полягає в тому, що покази є безкоштовними і за своєю суттю вони цілком підпадають під означення домашнього перегляду. Зрештою, Івано-Франківський кіноклуб вже ввійшов до української асоціації кіноклубів, яка попри те, що обмінюється колекціями, бореться за цілковиту правову легалізацію показів.
І ще одне. Може, найважливіше. Кіноклуб є такою собі толерантною лабораторією. Виявляється, що в нашому місті живуть люди, які не тільки дивляться кіно, але й роблять якісне домашнє відео. У клубі можна його показати, переставши серед однодумців боятися власної творчості.
Тарас Прохасько,
«Галицький кореспондент», 16 листопада 2006 року
|
