В Івано-Франківську з'явилися віджеї

Віджеїнг (назва походить від vj — video jockey — відеожокей) — це зведення в реальному часі відеофрагментів та іноді "живого" сигналу з відеокамери під музику, яку грають діджей або музичний колектив. Результат відображається на проекційному екрані або на моніторах, які бачать глядачі. Віджеїнг походить з відеоарту, на сьогодні він визнаний як вид мистецтва, і навіть в Каннах проходить фестиваль відеоарту, де оцінюються роботи віджеїв.

Насправді в світі це вже дуже потужний рух, який поєднує різні види творчості — ЗD графіку, кіно, анімацію, образотворче мистецтво, танець і навіть театр. Але віджеїнг відрізняється від відеоарту саме тим, що він відбувається в реальному часі і є майже повною імпровізацією. Тоді як відеоарт більшою мірою є готовим продуктом на момент демонстрації. Унікальність цього продукту в тому, що зробити другий такий віджей-сет неможливо.

«КіноКуб» придумали Денис Овчар і Сергій Пілявець. Все починалося з кількох людей, які збиралися в одному із залів «Химери» один раз на тиждень, щоб дивитися нестандартне кіно. З часом кількість глядачів зростала. Хтось відсіювався, хтось приходив, але невдовзі організатори «КіноКубу» вже мали свою сталу аудиторію. Після перегляду стрічки її обговорювали, обмінювались розумінням і відчуттями.

Фільми, які пропонував і пропонує «КіноКуб», ніколи не були розвагою. Вони змушували думати, розмірковувати, більше відчувати та аналізувати. Чи то йдеться, скажімо, про «Андалузького пса», чи то про раритетні рекламні короткометражки. Після усіх «кінокубівських» показів залишається тривкий приємний післясмак. Охочих насолоджуватись авангардним кіно у Франківську виявилось достатньо, час від часу «Химерний» зал не може вмістити всіх бажаючих. Сто кінопоказів і вдячна аудиторія, яка ці покази відслідковувала. Два роки «КіноКуб» не просто існував, а й поступово робився необхідним у місті. Про те, чим живе «КіноКуб», розповів один із його засновників Сергій Пілявець.

Кіно, як і музика чи література, буває двох типів. Воно може бути приємним, а може бути необхідним (іноді трапляється щасливий збіг, коли ці характеристики накладаються). Про необхідне кіно важко щось дізнатися випадково. Щоби його побачити, потрібно об’єднати бажання і зусилля багатьох людей.

Як завжди, у четвер, 20 червня, в "Химері" відбувся черговий показ фільму від клубу любителів кіно "Куб". Цього разу глядачам демонстрували аніме відомого японського мультиплікатора Хаяо Міядзакі "Принцеса Мононоке" 1997р.

Аніме — це не просто мультики для дітей: їх цікаво дивитися людям будь-якого віку. Адже японські мультфільми цікаві і дорослим, і підліткам. Представлене в "Химері" аніме підходить для будь-якого глядача: там є містика і філософія, і добра казка, тому його можна переглядати всією родиною. "Принцеса Мононоке" пригодницького жанру з елементами драми та фентезі. "Принцесу..." Міядзакі створив після п'ятирічної перерви, відтак робота якісно вирізняється від попередніх. У аніме порушує проблему взаємовідносин Людини і Природи, Людини і Людини, опираючись на легенди середньовічної Японії. В 2002р. мультиплікатор отримав "Оскара" за мультфільм "Віднесені привидами".

Мультфільми Х. Міядзакі цитують провідні режисери світу, хоча вони самі складені з цитат. У аніме, на відміну від кіно, випадковостей не буває: кожен міліметр старанно вимальований, тому в японській культурі його високо цінують як у сфері бізнесу, так і у мистецтві. Прибутковішим для Японії є лише манго. Це назва екранізованого коміксу, який значно пізніше почала продукувати Америка та Європа.

Перші аніме в Японії з'явились у 30-х роках на основі німих діснеївських мультиків і мали виключно політичний пропагандистський характер. Зображувалась боротьба красивих японців проти потворних американців за незалежність. Культура аніме розвивалась не подібно до світової традиції мультфільму. Вона вирізняється гармонійністю сюжету, який створює велика командна робота. Герої у аніме не діляться на позитивних чи негативних, вони відображають принцип дао, тобто мають чоловічі й жіночі, ангельські й демонічні риси. В Японії анімація не паразитувала на кіно, а завжди була самостійним жанром.

Наталія ШКОРУТА,

«Галицький кореспондент», 27 липня 2006 року